Неспособные творить

Люди делятся на два типа:
способные творить;
способные критиковать.
Умнее безусловно первая группа. Она же способна критиковать.
Но как же порой обидно, когда лезешь из шкуры вон, чтобы сотворить/придумать/разработать логику/архитектуру/дизайн какого-то проекта, а кто-то (неспособный придумать ничего из подобного) начинает критиковать твое творение.
И полбеды, если он действительно увидит несовершенства, но если все его фантазии - бред гнедой кобылы, на душе становиться совсем печально...
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
А как же Господь и Его творение?
Его критикуют?
Не просто критикуют. Его присваивают себе. Т.е. люди не могут, конечно, присвоить его себе, поэтому они присваивают его другому божеству - Еволюции.
Печально...

Працьовиті українці

Цікавий народ - українці :) Пишаються, що вони - люди працьовиті: встають ранесенько, працюють цілий день... Руки натруджені, ноги гудуть.
І наче й найсправді так.
....
Було....
Не з усіма....
Радянський устрій зламав цей образ трудівника-українця уже давно. І тільки в сучасному бізнес-світі тебе змушуть працювати як слід... або й того більше (як казав один мій знайомий: "Пам"ятай, що вони можуть натиснути на газ до упору, але як довго витримає твій двигун?"). Але зараз не про них. А про пострадянських державних працівників.
Пам"ятаю, як один чоловік розповідав про свій "трудовий" день на радянському підприємстві. Працював бухгалтером.
"Приходимо. Сідаємо. І робимо вигляд, ніби дуже зайняті. Поважно перекладаємо ручку з однієї кишені піджака в іншу, і так цілісінький день."

Мабуть кожен знає прислів"я про те, що найбільше людина любить дивитися на 3 речі:

-як вогонь горить;

-як вода ллється;

-та як інший працює.

Але інколи доходить  просто до абсурду.
Їду на роботу маршруткою. І спостерігаю день у день таку картину.

Усі дорожні роботи - ті за якими ми маємо змогу спострерігати - ведуться у такому співвідношенні:

10% працює;

90% спострегігає.

Спостерігачі - зазвичай, люди бувалі: з цигаркою в зубах, брудною робою та гордуватим поглядом.
Працюючі - "козли відпущення", роба - ще брудніша, цигарок - немає, лопата в руках.
Але найцікавіше в усьому цьому - як розповсюджується грошовий потік серед цих спотерігачів та працюючих. Мабуть, у такому ж співвідношенні 10/90:
10% - працюючим,
90% - спостерігачам.
Повертаючись до корпоративних відносин:
90% тим, що тиснуть на газ,
10% двигунам.
І от постає риторичне питання - в якій групі слід бути?....
Мабуть, що недаремно й досі добираюся на роботу  маршруткою...
І який висновок - за будь-яку ціну потрапити до першої групи? Та ні, чомусь не дуже хочеться, там працювати потрібно ще більше. Краще аби твій чоловік потрапив до ліги "90" :).

Плоть

Ибо знаю, что не живет во мне, то есть в плоти моей, доброе; потому что желание добра есть во мне, но чтобы сделать оное, того не нахожу.  (Римлянам, 7:18)

От себя никуда не убежать...
Себя никуда не спрятать...
Себя невозможно забыть...
....
Себя можно только победить!
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------И как Господь терпит меня?... 

Фото

День рождения/поездка/гости и т.п.
Фотографируем.
Сохраняем на компьютере/дисках/флешках.
...И никогда не пересматриваем их.
А те, что отпечатываем?
Смотрим только тогда, когда приходят гости: гости, которые не так часто у вас дома и с которыми не выйдет задушевной беседы или даже интелекутальных рассуждений на тему. Тогда достаем фотографии. Смотрим.
А между тем - хочу фотоапарат ;)

Классика и жизнь

Хочется написать что-то веселое, позитивное, увлекательное... А на сердце только грусть. Прочитала два рассказа Чехова: "Месть" и "О любви". Так талантливо, так жизненно, так грустно...
Есть ли веселая классика у русских писателей? Ничего не приходит в голову... Неужели нет? Неужели классика - которая правдиво описывает жизнь - вся печальна? Отчего же? Неужели вся жизнь печальна?
Достоевский, Гоголь, Толстой ... - чудесные  произведения, вызывающие благородные, трепетные чувства, но почти все - грустные.
Нет, вспомнила. Тот же Чехов - "Лошадиная фамилия" :).
А ведь в Писании сказано: "Ибо Царствие Божие не пища и питие, но праведность и мир и радость во Святом Духе". Радость! И еще: "Всегда радуйтесь".
Ну что ж - попробую :)
---------------------------------------------------------------------------------------------------------
Старые люди - как малые дети - простые, прямые, незамысловатые.
Настя работает  в госпитале со старичками. Работает манипуляционной медсестрой - делает им уколы, ставит капельницы. И вот все ее пациенты так и норовят ее выдать замуж (уж больно она им нравится) - и непременно за своего внука или, как минимум, племянника.
Начинают эти старички всегда прямо, по сути. Также как отвечают на телефонный звонок дети: "Алло, а меня Сережа бьет", дедушки с бабушками - никогда не ходят вокгруг да около, сразу - по теме:
"Он у меня балбес, но квартира есть."
"Настенька, его, правда, нужно воспитывать, но он высокий, 3000 грн зарплата." И т.д. и т.п.

Немного подробнее о последней истории.  Рассказываю о случае, который произошел вчера.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------
Пациент Б. (красавец-афганец, не старичок, правда - лет сорока пяти, но как все, кто служил в Афганистане, прямой и искренний, слов на ветер не бросает) подходит к Насте и говорит:
"Возьми телефон", - уверенно протягивает ей свой мобильный.
Настя в недоумении берет телефон; Б. застал ее врасплох; на экране видно, что кто-то на линии.
"Алло....", - произносит Настюша.
"Это мой племянник, 23 года, работает в милиции" - бормочет на фоне разговора пациент Б.
"Алло, привет...", - пауза (Как, впрочем, и после каждой реплики. Да иначе и быть не могло).
"Как дела?", - дурацкий вопрос в дурацкой ситуации.
"Хорошо, а у тебя?", - похоже на глупый диалог, который учат в 3м классе на уроке английского.
"У меня тоже неплохо. Пришел с работы. Работаю по суткам."
"А-а."
"Давай я тебе вечером позвоню, сейчас нужно идти крышу ремонтировать - ветром снесло."
"Хорошо. Пока."
Гудки...
Настя возвращает телефон. Единственный вопрос, который у нее в голове - а что же сказал Б. своему племяннику о ней, что он согласился на такое...
Б.: "Он у меня хороший, работящий, Настенька". "Машина есть - джип".
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Перессказываю и улыбаюсь...

Самотність

Ми усі - самотні. Навіть, коли є сім"я, друзі, церква.
Відчуваєш, що кожен (та й я, в першу чергу) знаходиться в своїх думках, переживаннях, надіях, мріях - у своєму світі, і так важко пускає когось туди (в кращому випадку, пускають тільки своїх найрідніших, але тільки тоді, коли з ними близькі стосунки). Але чому? Мабуть, тому що люди не вірять один одному. Зовсім! Навіть в церкві всі тримають в страшній таємниці, коли їдуть кудись на відпочинок, закордон на роботу, чи купують якусь дорогу річ - всі таяться. Бояться заздрощів. Що тоді й казати, коли мова йде про такі події, як побачення, пропозиція? Тоді це ховаюсь ще ретельніше. І знову - бояться, бояться, що хтось вкраде їх щастя. А от про хвороби, фінансові негаразди люди говорити можуть, але й то, тільки тоді, коли потребують співчуття або грошей.
Мама розповідає, що в часи її молодості все було по-іншому. Подруги розповідали одна одній всі таємниці, ділилися своїми радостями та печалями. А зараз особисто я можу розповісти ВСЕ тільки мамі та сестрі. Мабуть, навіть їм - не все. Тільки Богу можу розказати ГЕТЬ УСЕ.
Хм.. тобто це значить, що я не самотня.. :) Точно, не самотня. Пам"ятаю, як нещодавно переходила дорогу і ще думала про свою самотність. Якось гірко було на серці. І от, тільки промайнула ця думка: "Чому я й досі одна?", біля мене пронісся автомобіль, ледве не зачепивши мене. А в голові пролунала відповідь: "Ти - не одна. Я з тобою. Не варто думати, що ти - одна, інакше Я залишу тебе і заберу свій захист". Це казав Господь. Стало моторошно, прийшло благоговіння.
Молюся...

Always in a rush

Спешим... Мы всегда куда-то спешим. Спешим на работу. Спешим работать
(сделать все из to do списка каждый день). Спешим сделать ремонт. Спешим насобирать денег на новую вещь или отпуск. Все из перечисленного касается материального.
Но спешка не только в этом. Мы спешим влюбиться. Спешим выйти замуж (или жениться). Спешим родить и вырастить детей.
Спешим, спешим, спешим ... спешим жить.
А зачем? Зачем?
Как часто мы забываем, что жизнь - одна. И вместо того, чтобы всегда спешить, может нужно наконец-то начать замечать людей, Бога и невидимые ценности?
Недавно один из старших братьев в моей церкви сказал мне, что я искушаю Бога своими тремя работами... Стоит задуматься. Что бросить? Ничего не могу - все нравиться. А времени почитать Библию или помолиться каждый день - нету... Это неправильно. Нужно что-то менять.