Життя... цікаве, швидкоплинне та непередбачуване. Всі знають, як варто цінувати те, що маєш прямо зараз, адже завтра все може змінитися.
Але хто цінує?
Саме факти, що хаотично рояться в голові, формують настрій та стан душі.
Ось факти, що зараз бентежать особисто мене, та, безумовно, впливають на мій теперішній настрій (перепрошую, якщо хтось впізнає тут себе - не називаю імен, і тому, думаю, що не ображаю вас тим, що маю сміливість згадувати вас в своїй писанині):
П. пішов з роботи із-за хвороби (загадкової хвороби, що наші "благородні" медики-тупаки в 21му сторіччі не можуть навіть виявити, не те, щоб полікувати). Так шкода хлопця, що навіть плакати хочеться. Чому це трапляється з людьми, які, на мою думку, ні в якому разі! не заслуговують на таке; а ті, що заслуговують, живуть здоровими далі.
З. йде в армію. Йде зараз - коли це так небезпечно. Безумовно, поважаю його за цей вибір. Прочитала фейсбук пост Парасюка на цю тему, повністю погоджуюся з ним... Але є одне але. Це але - що жодна держава не варта того, щоб за неї помирали молоді хлопці. Це усвідомлюєш, коли думаєш про своїх друзів та знайомих, що могли б опинитися на тому місці. Не тоді, коли просто читаєш якісь цифри в "Українській правді": загинуло 18, 43 важко поранені. Що таке 18 серед мільйонів? Люди помирають кожного дня тисячами... Але є одне але. Це не так, коли уявляєш матір, що викохала свого сина для кулі терориста. Боюсь, що вона ненавидить усіх і вся, ненавидить і державу, за яку загинув її син.
...............................................................................................................................................................
Читаємо новини кожного дня. Думаємо, що робити далі. Але не цінуємо, що маємо. А найважливіше те, які стосунки в тебе з Богом та людьми, які тебе оточують. Не неприємності на роботі, не ремонт машини, не зачинене відділення банку.. а життя...цікаве, швидкоплинне та непередбачуване.
Але хто цінує?
Саме факти, що хаотично рояться в голові, формують настрій та стан душі.
Ось факти, що зараз бентежать особисто мене, та, безумовно, впливають на мій теперішній настрій (перепрошую, якщо хтось впізнає тут себе - не називаю імен, і тому, думаю, що не ображаю вас тим, що маю сміливість згадувати вас в своїй писанині):
П. пішов з роботи із-за хвороби (загадкової хвороби, що наші "благородні" медики-тупаки в 21му сторіччі не можуть навіть виявити, не те, щоб полікувати). Так шкода хлопця, що навіть плакати хочеться. Чому це трапляється з людьми, які, на мою думку, ні в якому разі! не заслуговують на таке; а ті, що заслуговують, живуть здоровими далі.
З. йде в армію. Йде зараз - коли це так небезпечно. Безумовно, поважаю його за цей вибір. Прочитала фейсбук пост Парасюка на цю тему, повністю погоджуюся з ним... Але є одне але. Це але - що жодна держава не варта того, щоб за неї помирали молоді хлопці. Це усвідомлюєш, коли думаєш про своїх друзів та знайомих, що могли б опинитися на тому місці. Не тоді, коли просто читаєш якісь цифри в "Українській правді": загинуло 18, 43 важко поранені. Що таке 18 серед мільйонів? Люди помирають кожного дня тисячами... Але є одне але. Це не так, коли уявляєш матір, що викохала свого сина для кулі терориста. Боюсь, що вона ненавидить усіх і вся, ненавидить і державу, за яку загинув її син.
...............................................................................................................................................................
Читаємо новини кожного дня. Думаємо, що робити далі. Але не цінуємо, що маємо. А найважливіше те, які стосунки в тебе з Богом та людьми, які тебе оточують. Не неприємності на роботі, не ремонт машини, не зачинене відділення банку.. а життя...цікаве, швидкоплинне та непередбачуване.
Немає коментарів:
Дописати коментар